Казка про хоробру редиску

Не за долами широкими,
Не за горами високими –
На городі в діда Гната
Почалося це, малята.

На городі добре жилось
І гороху, і квасолі,
Часникові та редискам,
Гарбузу та бараболі.
Навіть в самому куточку
Процвітали огірочки.
Добре жили, не тужили:
Спіли, репались, родили
Овочі всі на городі.
Любо глянути та й годі!

Та одного дня між ними
Пробивались з-під землиці
Геть химерні, дивні стебла –
І не овоч, й не травиця.
Як пробились, озирнулись,
Підповзли до городян:
«Добрий день! Ми вчимо жити.
Нумо, де ваш капітан?»

З того дня царя гарбуза
Обсіло бур’янів галуззя.
Гайда радити, як жити
Городян же обступила
Армія бур’янів сміла,
І всім каже, що робити.
Відтепер в городі сумно:
Всім рости тепер не вільно,
Бо бур’янам треба сонце.
І вони своїм бадиллям
Шепчуть гарбузу на вушко:
«Ми жертвуємо собою
Щоб вас розуму навчити,
Щоб ви досягли розвою!»

І малесенька редиска там жила.
Червоненькою-біленькою була.
Вгору схоче – кропива!
Вбік рипнеться – лобода!
І шиплять, і кричать, і кусаються –
Кажуть: «Був тобі наказ,
Щоби більше не росла,
А вона до сонця все спинається!»

І зітхнула та редисочка, гірко заридала,
Й неньку, й тата, й лиху долю проклинала.
У депресії лежить,
В’яне, сохне, та мовчить.

Схоче встати, кажуть їй квасолі:
«Бач, полізла! Що, схотіла волі?
Ти дурненька, бо маленька,
Ляж собі й лежи тихенько,
Бо з другОї до третьОї
Бур’яни дають нам сонце.
Як розсердяться – не розступляться!

Раз стерпіла редисОнька, другий раз стерпіла,
А на третій – не стерпіла, та й заголосила:
«Люди добрі, городяни!
Жить мені так геть погано!
Я без сонця задихаюся,
І терпіти більше не збираюся!»

Кажуть: «Цить, терпи!»
А вона: «Нізащо!
Краще в бою голову скласти,
Аніж всохнути й пропасти!
Ти лободо, поступися:
Чи одна ти на городі?
Так послухай, що скажу я:
Коли мені заступають світло та вирішують за мене, що робити, я відчуваю гнів та роздратування! Я радше волію сама вирішувати свою долю і сама знаю, як треба жити!»

Як почула лобода,
Аж щелепа відпада:
Хто чекав, що та редиска
Вміє розтуляти писка?!
І потроху лобода та вся знітилася,
А за нею й кропива аж засмутилася.
Й починають до редиски:
«Миленька, вже осінь близько!
Жиймо з миром. Дозволяєм:
Ти рости, але не дуже.
В нас же армія велика,
Чи тобі до нас байдуже?»
Призадумалась редиска:
Справді, дуже вже нечемно
Виганять з свого городу
Тих, кому там так приємно.

Прилетіла чорна хмара,
Дрібний дощик заперіщив,
І відчула редисОчка,
Що листочки стали вище.
Корінці зашепотіли:
«Ти, редиска, така мила,
Червоненька і біленька.
Іншої тебе не буде,
Другої тебе не треба!
Тобі даний грунт й повітря,
Насінинка – твоя ненька,
Логос твій – рости до неба!»

Проливалась чорна хмара.
Червоненька і біленька,
Наливалася редиска.
Вмита, мокра й чепурненька
Почала рости до неба
І співала гімн побіди:
«Браття, сестри, городяни!
Цей город нам даний Богом,
Хай бур’янці й кропив’янці,
Розтрикляті лободянці
Йдуть до бісової мами!..»

***
Пропливло доволі часу
З днів тих старих і поважних.
На городі діда Гната
Не ростуть більш бур’яниці,
Кропивці та лободиці.
А редиска-білобриска,
Червоненька й зелененька,
Баба вже. Їй все ростеться
Повногрудо і вольненько.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *